trina_ka

не повірите, шукала ДОН КІХОТА, а знайшла ДОН ЖУАНА...

це має шось означати?! *замислюється*

осьо тіки шо "льхкім двіженім наґі" обірвала зв*язок на кількох компутерах.
а адмін нічо - тіки полякав троха, шо тепера роботи не буде - а потім усе полагодив.
таки люблю мирних мешканців Індії!!!
бо адмін тут індус.
а я тоді дивувалася стосовно китайців, кхм... забираю своє дивування назад.

я їду далеко-далеко, на саменький край землі
повернуся швидко, не сумуйте
цьом!

отримала підтвердження на користь стереотипів.
учора хотіла провести інет до себе, пішла до сисадміна нашої локалки, його не було, то залишила записку, мовляв, стосовно мережі зайдіть туди-то спитайте ту-то.
проходить певний час. сиджу вдома. стукають. думаю, точно він, бо без попередження ніхто до мене не приходить. відкриваю. стоїть китаєць. перша думка: наш сисадмін - китаєць?! гм... друга думка: шо за расистські погляди, а ну тс!
кажу, заходь, сідай. він: та я щодо мережі. кажу: знаю, знаю. сідає. беру ручку і папірець і якомога чіткіше російською кажу: что мнє нада купіть? провод? сколька метрав? він: карточку поповнити, мовляв. думаю: шо за дурень, яка карточка, в мене ше мережі нема, а він - поповнити. кажу: да нєт, нада сначала навєрна правєсті інтернет... він: падаждітеє. там напісана, єслі па сєткє, то туда-та туда-та зайті... я: ну да... він: так мнє картачку паполніть... я: ой, я думала ви - будете проводите ту сєтку... він: та нє... я: ізвінітє, ми друг друга нєвправільна понялі... він: ізвінітє, я спішу... встає, іде.
сиджу. сміюся. думаю: таки моя первинна реакція (наш сисадмін - китаєць?! гм...) мала під собою реальні підстави. і виявилася слушною...
отака вона, сила стереотипів. і от у чому їхня користь. зокрема ;)))

учора розказувала колегам про читані вночі пісьма братана. усі випитували, шо за книга і теде. начальниця слухає, слухає і каже мені: ні то ви, катріночка, чітаєте. надо пра вазраждєніє чітать і па своєй тємєм, а нє рамани фсякіє... рамани патом - каґда по работє фсьо пачітаєтє... я шось віджартувалася, мовляв, потім уже не захочеться нічо читати... і взагалі, мовляв, у мене такий жахливий характер, шо як захочу чого - то і вночі читатиму, але читатиму.
за жарт і отримала по самоє ніззя: да, каже на повному серйозі, у вас просто ужасний, атвратітєльний характєр...
проковтнула, посміялася про себе, ну, думаю, нічо, не зважай...
ага, не зважай!
сьодні вона мені вже каже, шо я безвідповідальна, неуважно ставлюся до своїх обов*язків і взагалі - он усі інші які молодці, не те, шо я, мені тра у них повчитися...

от сижу і думаю: може мене звільнять, а?!

з.і. але ж це не привід для депресії?! ;-))))))))))))))))))))))))))))

сьодні нарешті знайшла час і пішла купила собі стілець, дуже і дуже комфортний, м*якесенький, ееех... та ладно. вирішила везти го тролейбусом, бо брати таксі заради одного стільця щонайменше нераціонально ;-)
у першому тролейбусі усі реагували нормально: шо, рожевих дівчат з блакитними стільцями не бачили, теж мені...
у другому тролейбусі народу було більше, і я, нахабно штовхаючи пасажирів, вилізла до вікна. їду собі, радію. раптом жіночка, шо стоїть поруч, так спокійно і абсолютно впевнено сідає на мій стілець... бліііін. в мене, мабуть, щелепа таки відпала. ну не чекала я такого повороту подій!
стою думаю: сказати-не сказати? чую, люди потроху гигикають. ладно, думаю, скажу: кгм (кажу, значить), ваабще-та ета мой стуууул... жіночка дивиться на мене, тоді на стілець, тоді знову на мене. нарешті до неї доходить, вона встає, каже, мовляв, іще думаю собі, чого це ніхто не сідає... тепер вже мені ніяково, кажу: та нічо, єслі хатітє, можетє сідєть, канєшна... (ага, думаю, хрін тепер вона сидітиме). тоді жінка (із почуттям гумору таки, люблю це) каже: а давайтє я атайду і пасмотрім, может єщьо кто сядєт?! я кажу мовляв, та нє, експєрємєнтіровать нє будєм... тролейбус випав. ладно. вийшла моя пасажирка, я їду далі.бачу, насувається инша жіночка, по погляду бачу - зара сідатиме! ну я тоді вже від гріха подалі беру стілець і ніби так поправляю його, аби краще стояв. треба було бачити очі тієї жіночки. і обличчя тих пасажирів, котрі їхали від самого початку. парочка збоку ще довго хихотіла з того усього.
атсюда мораль: краще було пройтися пішки. годинка ходи - зате стілець залишився би незайманим. а так - усі посиділи, окрім мене самої. неприємно то :-)))
з.і. а, до чого тут харків? ну, в якому иншому місті я би ще додумалася везти стілець у тролейбусі? за шо я своє місто і люблю :-)))

тут така гісторія цікава
мама мені учора розповіла. Зайшла до неї чогось сусідка наша баба Галя, а мама мате попиває. то вона візьми й пригости бабцю бразильско-аргентинським напоєм. і шо б ви думала?! бабі Галі сподобалосі, каже, от поїду в гОрод той, що колись БАхмут звавсі, а тепер якось більш прозаїчно) і куплю собі пачку мате.
уявляю картину: 67-річна баба Галя купує калібасу, бамбілью і 200 грамів мате ;)))
так шо - така вона велика сила, цей культпросвіт ;))))