Поезія приходить із дощами,
і твій збілілий образ приходить із дощами,
і любов не починається, поки не лунає музика дощу…
Коли прийде вересень, кохана,
я шукатиму твої очі в кожній хмарі,
так, наче моя любов до тебе
насмерть прив’язана до дріботіння злив.
Ця осінь довкола лякає мене,
і твоє збіліле обличчя полохає мене,
і твої потріскані сині губи роз’ятрюють мене,
і золоті сережки у вухах бентежать мене,
і навіть кашмірська сукня
і жовто-зелений балдахін лихоманять мене…
Ранкова газета, як та балакуча жінка, розбурхує мене.
І пахка кава над сухим листям тривожить мене, тривожить…
Куди себе подіти?
Що робити у проміжках між спалахами блискавок у моїх пальцях
і промовами Господа, якого так чекають?
На світанку осені мене огортають певність і тривога…
Боюся, що будеш надто близько,
і боюся, що будеш надто далеко…
Що буде з цим мармуровим світом нігтьових візерунків,
про що шепотітимуться дамаські мініатюри цих почуттів,
коли мене поглинуть невблаганні хвилі долі?
… Це місяць вересень диктує мені?
Чи той, хто надиктовує, – це дощ??
Ти рідкісне, дощове божевілля.
Якби я лишень знав, моя пані,
що там, між дощем і божевіллям!
О моя пані,
що ходить під сонцем, мов чудо чудесне:
в одній руці несе вірші,
а в іншій тримає місяць;
О жінка, котру я кохав,
яка народжує вірші, ставши підошвою на камінь,
змарніла з лиця, як сум усіх дерев,
немає мені кращого вигнання, ніж бути з тобою...
О жінка, що зітре мою історію
й історію всього цього дощу…
переклад з арабської (с) мій