trina_ka

послухавши оце, нагуглила таке :))

Бабушка кашляет, рвётся под мышкой её ночнушка,
Белокачанная ночка висит над моей старушкой,
Бабушка кашляет, под кроватью сидят две тыквы,
Меткими спицами чёрный овечий клубок утыкан.

В горле застряли таблетки белые - целые нотки,
Мыши таскают таблетки белые в чёрные норки,
Тыква не станет каретой, не станут конями мыши,
Золушка на колёсах, ей мыши платками машут.

Бабушка кашляет, лёгкие рвутся последние путы,
Утром наступит девятое мая, напишет Путин;
Мир, словно ниточка, лёгкому нищему благодарен;
Мир, словно облачко, крылышком машет весёлый Гагарин.

Жаль, что не может наведывать скорая каждый вечер!
В прошлую пятницу выдал бутылочку добрый доктор:
В ней - снов по горлышко, пробочку вытяни - вот и отрада.
Нет больше облачка с тонкими нитями, нет - и не надо.

Автори - Свєта Волкова і Леся Рой.

ШЧОДРЫ ВЕЧАР

Вечар на мытні. Католікі п'юць заварку.
На ўкраінскай, вядома, сідають їсти.
На беларускай, магчыма, кульнулі чарку.
Добра ім, бульбашам, яны атэісты.

Сьнег на заставах такі ж, як у Вільні й Рызе.
Зорнае неба гоніць думкі аб хлебе.
У Эўразьвязе эканамічны крызыс:
эканомяць сьвятло – і зоркі відаць лепей.

Трое бадзягаў. Два зь візамі, трэці бязь візы.
Твары такія, што можна крычаць: “горка!”
Кажуць, па Эўраньюс выступалі ганцы зь Пізы,
быццам на ўсход ад шэнгену гарыць зорка.

Пэнсыянэр-фальксваген – нібы вярблюд аднагорбы.
Фатаробат кіроўцы вядомы мясцовым уладам.
На рухомую стужку складаюць свае торбы.
На маніторы ў мытніцы: золата, сьмірна, ладан.

Першы з пакетам прэзэнтаў. На пакеце багоўка.
Ясна, што зь беластоцкага супэрмаркету. Пагаварым-с?
Пан Бальтазарскі Караль, дзе ваша страхоўка?
Мэта паездкі?
Пішыце “зорны турызм”.

Вы, Мэльхіёрас Валхваўскас, пачаму без
візы? Па ксэраксе?! Групавой?!! Трохгадовае даўніны?!!!
Хто падпісаў дазвол? Генэрал-лейтэнант Анубіс?
Так, харэ выдурняцца. Ну вы й зьвіздуны!

Раптам: “Здароў, Касьпяровіч! Зямляк. З-пад Валожына.
На Каляды дадому – у нашым стылі!”
Тут здараецца цуд, хоць і не паложана:
ўсіх траіх – нават лабаса – прапусьцілі.

Ражджаство ў Беларусі? Будуць прыгоды на сраку вам –
падарунак для мага. (Валхва? Караля? Зьвіздуна?)
Недзе над Ракавам
вернікам і абыякавым,
нібы зорка зь ялінкі, сьвеціць яна.

Час працює на мене – він мене убиває.

Все, що у мене є, і все, чого не буває,

я встиг сховати собі до кишень.

Я зараз найкраща мішень.



І навколо ніч вогняною лавою,

і київська траса десь під Полтавою,

і в кожній фурі тінями темними

ховаються перелякані демони.



І зорі зависають в напрузі,

і морок ховається в кукурудзі,

і душі померлих смертю страшною

тяжко літають над окружною.



І темно в їхніх очницях порожніх,

і гріються в кабаках придорожніх

нічної тиші дзвінкі оркестри,

і проститутки – добрі, як сестри,



і вбивці з вирваними серцями,

і діти з яскравими олівцями,

і кельнери з паленим алкоголем,

і відьми з гострим сердечним болем,



і перевізники чорної нафти,

і просто беззахисні їбанати,

і жовті біженці звідкись з Китаю –

я всіх люблю і всіх пам'ятаю.



І навіть якщо я забуду про когось,

чиєсь ім'я чи знайомий голос,

мені ще стане часу і нервів,

щоби згадати усіх померлих.



Тому літайте, мої хороші,

доки тривають ці ночі найдовші,

доки тягнуться ці дороги,

літайте попри всі застороги.



Я вигрібатиму між берегами,

я розберуся, врешті, з боргами,

я вириватиму вам гортані.

Доброї ночі, мої кохані.

звісно ж, Жадан

Поезія приходить із дощами,
і твій збілілий образ приходить із дощами,
і любов не починається, поки не лунає музика дощу…

Коли прийде вересень, кохана,
я шукатиму твої очі в кожній хмарі,
так, наче моя любов до тебе
насмерть прив’язана до дріботіння злив.

Ця осінь довкола лякає мене,
і твоє збіліле обличчя полохає мене,
і твої потріскані сині губи роз’ятрюють мене,
і золоті сережки у вухах бентежать мене,
і навіть кашмірська сукня
і жовто-зелений балдахін лихоманять мене…
Ранкова газета, як та балакуча жінка, розбурхує мене.
І пахка кава над сухим листям тривожить мене, тривожить…
Куди себе подіти?
Що робити у проміжках між спалахами блискавок у моїх пальцях
і промовами Господа, якого так чекають?

На світанку осені мене огортають певність і тривога…
Боюся, що будеш надто близько,
і боюся, що будеш надто далеко…
Що буде з цим мармуровим світом нігтьових візерунків,
про що шепотітимуться дамаські мініатюри цих почуттів,
коли мене поглинуть невблаганні хвилі долі?

… Це місяць вересень диктує мені?
Чи той, хто надиктовує, – це дощ??

Ти рідкісне, дощове божевілля.
Якби я лишень знав, моя пані,
що там, між дощем і божевіллям!

О моя пані,
що ходить під сонцем, мов чудо чудесне:
в одній руці несе вірші,
а в іншій тримає місяць;

О жінка, котру я кохав,
яка народжує вірші, ставши підошвою на камінь,
змарніла з лиця, як сум усіх дерев,
немає мені кращого вигнання, ніж бути з тобою...
О жінка, що зітре мою історію
й історію всього цього дощу…

переклад з арабської (с) мій

продовжую постити старі вірші із Богом забутої збірки 7:7)))

око рибини-нишпорки
по рококо котиться
ба: роково
зростають водорості
і по росі – до Росії
(її сіль – ліс її)
у воді тільки очі
дужками окулярів миготять
тоді
в око рибини
впала зірка
і плавниками перебирає
вибери її із гілля лісу підводного
в Іллі чи Уліса
забери ножика
блищить лушпиння риб’яче
й очі порожні
у рококо застигли
народженням нового стилю

решта - тут

під склепінням дня
середмістя-поділ пахне хлібом
як фартук поштарки і куховарки
Катерини Безмогоричної

мироточать асфальт і графіті
і притоплений воск
стишує кроки жінки
що не носить підбори і не читає листи
бо ходить по теплому, ще не застиглому миру

Далі - тут

 тут http://katrina-texty.livejournal.com/9140.html?mode=reply

тут http://katrina-texty.livejournal.com/8806.html

Нова квартира точнісінько схожа на тебе.
Її рожеві стіни –
наче твої квіти-слова,
і дерев’яне вікно таке ж вишукане, як твої краватки,
і золотаві кнопки кухонної техніки подібні до ґудзиків твоїх сорочок,
а сяйне скло так нагадує твої окуляри...

Болить мені цей дім.
Він мовчить точнісінько так само,
Як твоє мовчання, що віддаляє тебе від мене,
бо тобі бракує ключів від таємниці спілкування.
Твоя краса така ж вигадлива, як плетиво на дверях.
І ти начищаєш свій голос до блиску,
перш ніж побажати мені солодких снів,
котрі все одно не сходять до тебе –
точнісінько так само,
як та гламурна хазяйка помешкання
не опускається до обговорення орендної плати.

А постіль цієї ночі – останньої ночі –
запитує:
Хто він – той, що розділить нас?

(с) Кулала Нурі, Ірак
переклад (с) Катріни Хаддад

1
( Счастье есть )

відеопоезія. кліп на мою Колискову.



by silverandglass, regens and me

Америка-1

Я ніколи не була на Брайтон Біч (чи як вона там зветься)
І ніколи не бачила свою тітку в Лос-Анджелосі
Оо, її двоє дітей мусять бути вже порядними буржуа
(чи буржуа то у Франції?)
Їм уже, мабуть, років по сорок
Вони час від часу зустрічаються
Ледь-ледь пишуть закручені чужі вже літери –
Діда нема, нема кому й в’язати вже
Букви до букви...
Я ніколи не бачила жодного американського міста чи селища –
Їх просто не існує в моїй пам’яті на 0,1 Терабайт
Зате я читала Андруховича
Одну книжку. І ту не його.

тоді вітер надимав ряднину
білий-білий
на мосту над залізницею стояла
згори в долину - дзинннь!
хлоп*ята тягнуть велосипед через міст:
дай дорогу!
потяги гудуть із синіх вогнів у денне світло вітру:
дай дорогу!

земля тут ізсередини біла - сіллль!
то жива то мертва
твоя біла сукня надимається вітром
із-під мосту вивертають шию
задирають голови
зазирають під напнуті вітрила
тієї що стоїть на мосту
і бачать білі хмарини
повні прозорого дощу

читайте тут

перший - за жисть , другий навіяно староукраїнськими молитовними співами - ірмосом , а третій - звукописове враження від блукань учорашнім києвом :)))