trina_ka

кава у горнятку схожа на міні-галактику, що обертається довкола себе.

от звідки відчуття затишку))

так затишно працювати вдома :)))
пити чай із величезної півлітрової чашки із жар-птушкою)
теплющі шкарпетки до самого носа :))))))
люблю осінь, що непомітно, але невпинно перетікає в зиму :)
трохи ностальгії за Харковом. трохи бажання писати і говорити.

"...все началось с пресуппозиции или неопровержимого утверждения, что слово "БАТАРЕЯ" - деепричастие. Для искуривших свои буквари поясню: слово "батарея" вдруг ответило на вопрос "Что делая?". Похихикали, вроде бы забыли. Но, помимо воли, стали возникать теперь двусмысленные "лотерея", "гонорея", "кино-фото-эпопея", "галантерея", "бакалея", "галерея", "Дульсинея" и даже "оранжерея".

Потом случился декаданс. Пришли императивы в повелительном наклонении. Трамвай, буй, рататуй, хуй, май, каравай и прочие слова-приказы будоражили общество. В тишине кто-то изрыгнул эротический оборот "Он вокзал ее несколько долгих часов"...
Апофеозом стало роскошное, в духе нео-романтизма - особое внимание обратить на легкость, изящество и цинизм в применении деепричастных оборотов -... "Свою судьбу хуйня и бля..

via pesen_net

відеопоезія. кліп на мою Колискову.



by silverandglass, regens and me

Двойные приставки-оксюмороны:  недопере-  и перенедо-

В русском языке есть две приставки, противоположные по значению: пере- и недо-. Первая может указывать на чрезмерность, излишество, например, пересолить, переплатить, перезреть. Вторая - напротив, на неполноту, недостаточность действия или качества: недосолить, недоплатить, недозреть.

Возможно, однако, и сочетание этих приставок, когда  нужно указать на недостаточность даже избыточного качества или на чрезмерность недостатка. Такое сочетание может создавать юмористический эффект именно в силу  совмещения  противоположностей.

                Мой шеф обиделся: я недоперехвалил его на юбилейном обеде.

"Недоперехвалить" отличается по смыслу от "недохвалить", указывая на недостаток не просто похвалы, но перехваливания, которое тем самым как бы возводится в норму действия, что и производит комическое впечатление. Можно истолковать этот двуприставочный глагол и как совмещение двух точек зрения.  Говорящий считает, что он своего шефа "пере-", а шеф - что "недо-".

недопере-  приставка, означающая недостаточность избыточного действия или качества.

 
Слесарь на меня в претензии: я ему недопереплатил за мелкий ремонт.

За что его сняли с работы? - Недоперевыполнил план.

Что-то в животе посасывает, я сегодня недопереел за обедом (шутка над самим собой).

Молодец, сегодня ты явно недопересолила суп! (колкость в адрес жены).

Когда Веничка недоперепивал, он становился особенно язвительным.

Бес в ребро толкает чаще всех тех, кто недоперебесился в юности.

Недостаточность излишества еще не означает возвращения к мере, наоборот, мера здесь обозначается как двойное от нее отступление. Допустим, если слесарю за данный вид труда причитается 100 рублей, то в контексте его завышенных требований (200 или 300) уплата этой суммы может восприниматься как недопереплата. Язык делает двойной ход в этой парадоксальной оценке меры как неумеренно сниженной по отношению к своему же неумеренному завышению.

Вспоминается известный бушизм (неправильное, но колоритное словечко президента Дж. Буша, этого американского Черномырдина): misunderestimate, что буквально значит "ошибочно недооценивать". Комизм в том, что "недо-" (under-) уже содержит в себе представление об ошибочности (mis-) данной оценки. Можно  перевести этот бушизм  так: перенедооценивать. Таким образом, обнаруживается еще одна двойная приставка: перенедо-.

перенедо-  приставка, означающая избыточность недостаточного действия или качества.

Заметим, что и эта приставка своим двойным смыслом тоже располагает к иронии.

В нашем магазине перенедовешивают, совсем обнаглели.

Проверка обнаружила у них перенедостачу, тут уже маленькой взяткой не обойтись.

Зимбабве? По-моему, это какая-то перенедоразвитая страна.

Мне кажется, ты перенедолюбливаешь этого поэта. Не гений, но по-своему одарен.

---

(з розсилки Михайла Епштейна)

як змінити характер того, хто вміє тільки бурчати?

( Read more... )

Хаддад одноклассница моего сына. Оччччень бойкая девочка В прямом смысле. Кулаком треснуть кого-нить - тока так.

;)
проект пошуків триває :)

запам’таю цей день.
не варто боятися.

треба би якось не забувати те, що я ЗНАЮ і ВМІЮ.
як би ото його пам*ятати про свою мудрість? ггг

читайте тут

katrina (20:58:13 21/11/2006)
то не біда. то просто вам боляче. але це хороший біль. і він вам належить. він ваш. у кожного свій біль. ваш біль - оцей.

а може ж бути так, шо я приношу людям нещастя?
ні, не може. однозначно.
і мені так полегшало :)

п.с. якшо я комусь не подобаюся, це ж не значить, шо я погана, правда? це значить, шо мене просто "не бачать". чи все-таки... гм.
та знаю, знаю, шо усім не сподобаєшся. але особливо неприємно й боляче, коли не люблять за те, чого в тобі однозначно нема. зате те, чого в тобі повно (саме поганого), чомусь не завважують...
дивні діла твої, Господи...

в обчім, я тут учора думала-думала і надумала такої фіґні...

Суть мистецтва як такого і є поезія. Це якийсь прорив (різного ґатунку), це волання і/чи мовчання, це Акт, котрий виводить назовні внутрішню сокровенну людину, ставить її перед усім світом і каже (йому чи собі): ось, маєш!
Тому поезія – це вихід і перехід, отже це смерть і вмирання.
Тому поет (хоча він і не автор своєї поезії) щоразу вмирає. Поет – це родове поняття, те, що ми називаємо інакше “митець”. Головна ознака поезії в такому розумінні – відкритість, оголеність, незахищеність, щирість. Справжнє мистецтво і є поезією. Бо сутність тут не в ліриці, не в наповненні, не у формі, не у виразності та її засобах (хоча це і багато чого іншого безперечно важить). Сіль мистецтва в тому, що воно зачіпає, торкає, пробиває зсохлу зацукровану шкоринку людського “тіла” (не фізичного, а інтелектуально-ментального, емоційно-астрального ну і так далі, заглиблюючись у чакри та тіла ;)
Сіль поезії в тому, що вона народжена природнім шляхом (прозрінням, натхненням, почуттям, емоційним враженням, розумовим шоком на кшталт “еврика!”) І саме тому, через оцю її природність, хай навіть відшліфовану, вона може і хоче віднаходити собі подібне в людині. Найтоншими рецепторами вона відшукує в людині її глибинне, її потаємне, її сокровенне, і знаходячи – пірнає саме туди. Тоді кажуть, що твір торкнувся найтонших струн душі. Бо людина відчуває резонанс із поезією. І в такий спосіб людина пізнає себе. Себе-приховану, себе, недоступну розпорошеній щоденностями увазі. І поезія теж пізнає себе в людині. Усвідомлює себе, унаочнює себе, розширює себе і народжує себе наново в нових людях.
Таким чином, поезія – це вихід за власні межі, а тому – і виведення читача/слухача за його/не його межі. Поезія – це трансцендування (хай як чопорно це звучить), це балансування на межі “тут” і “там”, “що” і “хто”, на межі руху і застиглості, часу і вічності.

Випадає, ніби поезія – це якийсь містичний бог, як часто вважалося, щось стихійне і темне, щось, що зрештою пожирає людину, для початку принадивши її коштовним блиском.

Але насправді мені здається, що поезія (читай: мистецтво) – це і є ЛЮДИНА. Не більше і не менше. Поет не є автором своєї поезії, тією ж мірою, якою він не є автором себе.

Кожна людина – це бульбашка, замкнена саморегульована сфера, котра постійно стикається з іншими, такими ж замкненими мильними бульбашками. Кожен сидить у порожнині своєї черепної коробки і дивиться через два отвори на зовнішній (і внутрішній) світ. Очі кожного можуть схопити лише малесеньку частинку спектра, лише якийсь уламок, в котрому, проте, можна відчитати й ціле. Але для відчитування нам потрібно вивчити мову; методом спостереження, співставлення, аналогії тощо. Мова ця є універсальною, вона в принципі повинна охоплювати собою УСЕ, тому доводиться виходити за свої межі і відшукувати себе ж, але поза собою.

Таким виходом за власні межі є спілкування (претензійно називане “комунікацією”). Любов і творчість є виявами такої комунікації. Бо любов і творчість є відшукуванням себе в іншому і водночас (як двосічний меч) віднаходженням іншого в собі. Це універсальний механізм єднання людей. І звідси народжується оте “ложноє чуство єдінєнія”, позаяк сокровенне у зовнішньому світі не може виглядати істинним. Воно з необхідністю профанується, аби жива вода не залила сонячного світла, аби Діоніс не переміг Аполлона, аби людське не перемогло того, що хтось вигадав називати божественним і котре насправді лише частково є таким, бо повноти йому може надати лише людина. Що, зрештою, колись уже було здійснено 

А далі я ще подумаю.

24.09.2006
17:42

на кольоровій мапі моєї держави
Житомирщина є головою і Крим хвостом і лапами
крила утворюються Волинню Хмельниччиною Львівщиною Закарпаттям Франківськом Тернополем і Чернівцями може ще трохи зачіпає Вінницю й Одещину
ліве крило відповідно складають Чернігівщина Суми Полтава Харків Дніпропетровськ Донецьк Луганськ Запоріжжя і трішечки Кривий Ріг
тіло становить решта Криворіжжя Херсон Миколаїв Черкаси
Київ є шиєю
серце птаха по ідеї мало би бути десь в районі Кременчуцького водосховища в районі самих Черкас
дивина якась...

іноді буває, що ледь щось не зробиш. ніби на межі зупинишся. і нормально, ідеш далі. а коли потім прокручуєш у голові, ЩО могло би статися, якби ти вчасно не зупинилася, колінки підгинаються.

такий собі страх пост-фактум. чого б воно?!

колись в якійсь книзі по танатології прочитала таке: раніше була дуже розвинена культура вмирання, людей готували до цього, вчили, як це ліпше "пережити";), і тому і людини не було такого страху перед смертю, як у пізніші часи.
є в цьому своя логіка. є.

ну вже вибачте мою нескромність і нахабство, але не могла пройти повз це чудо. спасибі yakutu це ж треба! ))

( Read more... )